Нажмите "Enter", чтобы перейти к контенту

ПРО ДІЯЛЬНІСТЬ ПРОРОСІЙСЬКИХ НЕУРЯДОВИХ ОРГАНІЗАЦІЙ В УКРАЇНІ.

 134 total views,  1 views today

Одним із напрямків діяльності Росії з підготовки агресії проти України стала робота з населенням України для створення підґрунтя і сприятливого для РФ середовища серед українських громадян. План реалізовувався в рамках концепцій «русский мир» і підтримки співвітчизників, що, серед іншого, передбачало створення і розвиток широкої мережі проросійських неурядових і політичних організацій в Україні. 

На території України діяла широка мережа проросійських неурядових організацій, як зареєстрованих в Україні, так і українських представництв російських громадських організацій. Велика кількість цих організацій припинила чи призупинила свою роботу з причини досягнення своєї мети або вжиття відповідних заходів протидії з боку державних органів України та української громадськості. Частина ж продовжують існувати й до сьогодні.

Основне офіційно задеклароване спрямування діяльності проросійських неурядових організацій: 

  • захист прав і свобод російськомовного населення України;
  • сприяння зміцненню і розвитку російської мови на території України;
  • розвиток в Україні російської культури та російського православ’я;
  • інформування населення України про стан і перспективи розвитку україно-російських відносин.

Насправді проросійські громадські організації прямо і опосередковано сприяли просуванню національних інтересів Російської Федерації в Україні. В цьому напрямку вони виконували низку завдань:

  • інформування громадськості України про зовнішньополітичні пріоритети Російської Федерації на пострадянському просторі, нав’язування проросійських поглядів;
  • пропагування ідей єдності східнослов’янських народів, з використанням історичних засобів, для просування російських пріоритетів зовнішньої політики;
  • поширення серед російськомовного населення України атмосфери невдоволеності українською державною політикою та створення у такий спосіб передумов для нестабільності в регіонах його компактного проживання — на сході та півдні країни;
  • формування суспільної думки в інтересах Росії та негативного ставлення до інтеграції України в НАТО і ЄС; — перешкоджання реалізації державних програм і планів, спрямованих на європейську і євроатлантичну інтеграцію України, в тому числі й проведенням громадських акцій;
  • демонстрація Росії в образі світового центру сили, держави-заступниці російськомовного населення України, гаранта стабільності і безпеки;
  • розширення кола російськомовних ЗМІ та інших друкованих видань;
  • вивчення соціально-політичного становища в країні, стану справ з російськомовним населенням з метою інформування політичних кіл РФ.

Часто з метою більш аргументованого переконання російськомовного населення України проросійські організації вдавалися до маніпулювання поняттям «русский», яке в українській мові має два переклади відповідно до двох його значень: «руський» — той, що взяв свій початок з часів існування Русі; «російський» — тобто російського походження. В першу чергу це стосується мови і національності. Використовуючи виключно російську мову, проросійські організації активно допомагають Росії зміцнювати її наратив про походження від Русі, що спрямовано на підрив української державності.

Для фінансової та організаційної підтримки цієї діяльності використовуються безпосередньо російські ресурси та українські проросійські організації. До перших належать:

  • Фонд «Русский мир»;
  • Фонд підтримки публічної дипломатії ім. А.М. Горчакова;
  • Федеральне агентство «Россотрудничество».

Фонд «Русский мир» проводить антиукраїнську діяльність, маскуючи її під сприяння мові, підтримку співвітчизників, історичні, культурні, наукові, освітні та інші заходи. Фінансова підтримка надається у формі грантів для реалізації проєктів або проведення заходів. Крім цього, фонд надає фінансову підтримку окремим організаціям на постійній основі, у тому числі й в Україні.

Так, у квітні 2016 року в Києві було створено ВГО «Російське національно-культурне співтовариство» («Русское национально-культурное общество») на чолі з Євгеном Баклановим. Створення організації відбулося за підтримки фонду «Русский мир» і ФА «Россотрудничество». Серед нещодавніх заходів, 5–7липня 2019 року в Полтавській області за підтримки фонду «Русский мир» ВГО провела заходи з нагоди 310-річчя Полтавської битви, на які зібрали десятки українських учасників з різних областей. 19 жовтня 2019 року у Львові, у співпраці з львівськими міськими громадськими організаціями «Земляцтво ленінградців у Львові «Пітер-клуб» і «Жіночий клуб «Лада», був проведений XIV регіональний літературно-історичний конкурс старшокласників із шести шкіл Львова і Тернополя під назвою «Люблю тебя, Петра творенье…». Організація активно закликала українців через свої ресурси долучитися до російської пропагандистської онлайн-акції «Бессмертный полк — без границ!», а також молодь — подавати заявки на навчання у вузах РФ за квотою.

З вересня 2015 року в Києві працює «Центр правових консультацій для співвітчизників». Засновником центру стала ГО «Объединение соотечественников «Мирные инициативы — Развитие» за підтримки «Россотрудничества» і фонду «Русский мир». Керівником центру є також Євген Бакланов. Небезпекою діяльності цього центру є те, що він активно працює із внутрішньо переміщеними особами із Донецької і Луганської областей. У стрічці новин про рішення правового характеру в Україні об’єднання розмістило привітання Путіна з 75-річчям перемоги у Великій Вітчизняній війні.

У 2011 році у м. Києві був створений Фонд «Слов’янські цінності», керівник — Олександр Гуділов, який був перереєстрований 2014 року за активної участі того ж Євгена Бакланова. Фонд працює по всій території України, проводить заходи, надає підтримку різним ініціативам, зокрема, в Чернігові, Харкові, Житомирі, Полтаві та інших містах. Заходи підтримуються фондом «Русский мир».

Російські центри (русские центры) в Україні практично відсутні, за винятком тимчасово окупованих територій — у Луганську, Донецьку і Горлівці. Партнером фонду «Русский мир» є Російський центр науки і культури в Києві. Цей центр, зокрема, сприяє навчанню українських студентів у російських вузах. Водночас кабінети «русского мира», згідно з інформацію із сайту цього фонду станом на липень 2019 року, були відкриті й за межами окупованих територій — у містах Миколаїв і Херсон та на Харківщині — в містах Балаклія, Валки, Вовчанськ, смт Золочів, Ізюм, Красноград. Не дивно, що Харківська область 2014 року стояла за крок до перетворення на так звану «ХНР». Залишається відкритим питання, чи є випадковим збігом наявність кабінету «русского мира» в місті Балаклія і вибухи на військових складах у березні 2017 року. Однак уже станом на травень 2020 року Україна була відсутня в оприлюдненому переліку кабінетів «русского мира».

Фонд «Русский мир» своїми партнерами назвав 155 організацій в Україні, у тому числі такі:

  • Всеукраїнське національне культурно-просвітницьке товариство «Русское собрание» (Київ) з відділенням у Вінниці;
  • Всеукраїнське товариство російської культури «Русь» (ВОРК «Русь») (Київ) з відділеннями у Вінниці, Миколаєві, Одесі, Херсоні, Запоріжжі, Харкові і Хмельницькому;
  • ВГО «Русская школа» (м. Київ, має представництва у 20 областях);
  • Дніпропетровська обласна благодійна організація «Добродар» (Дніпро);
  • Закарпатське товариство російської культури «Російський дім» (Мукачеве);
  • Ізмаїльське Пушкінське товариство (ІПО) (Ізмаїл);
  • Київське міське національно-культурне товариство старообрядців-липован (Київ);
  • Київське товариство російських співвітчизників «Родина» (Київ);
  • Новоград-Волинське козацьке товариство Міжнародної громадської організації (Новоград-Волинський);
  • Товариство бурятської культури (ОБК) м. Києва та Київської області (Київ);
  • Товариство донських козаків Луганської області (Україна);
  • Товариство російської культури «Русский мир» (с. Минай);
  • ГО «Луганський округ донських козаків»;
  • Російська національна громада «Русич Миколаїв» (Миколаїв);
  • Російська община м. Києва (Київ);
  • Російське національно-культурне товариство Харківської області (РНКО ХО) (Харків);
  • Російське товариство ім. А.С. Пушкіна (Львів);
  • Харківський союз колективів і майстрів російської народної творчості (Харків).

Більшість цих організацій перебувають у «режимі очікування» або ж залучаються до разових акцій. Утім, є організації, які й сьогодні активно діють.

Фонд Горчакова на сьогодні діє переважно на окупованих територіях України. Так, у серпні 2019 року він підтримав проведення молодіжного табору-форуму «Донузлав», участь у якому, серед інших, узяли представники з ОРДЛО. Серед проєктів, які фінансово підтримані фондом, є проєкт «Телеміст «Мирний діалог Росії й України». У жовтні 2018 року в Ялті фонд разом з Інтеграційним комітетом «Росія — Донбас» провів міжнародну конференцію «Російсько-українські відносини: проблеми і перспективи». Участь у заході взяли й окремі українські експерти (політолог Павло Рудяков).

Залучення українських експертів до російських заходів для демонстрації «іншої проросійської України» стало одним із важливих напрямків діяльності фонду. 13 червня 2017 року в Москві Фонд Горчакова провів експертну дискусію «Українське питання. Сценарії розвитку української кризи», на якій виступив представник росієцентричного Київського центру політичних досліджень і конфліктології М. Погребинського (Денис Кірюхін).

Федеральне агентство «Россотрудничество» (http://rs.gov.ru/ru/about) має своє офіційне представництво в Україні — Російський центр науки і культури в Києві (м. Київ, вул. Борисоглібська, 2), керівник — Лідія Дяченко. ФА «Россотрудничество» працює, з-поміж інших, з такими організаціями в Україні:

  • ГО «Центр національних культур» (м. Київ): проведення публічних заходів, зокрема, Міжнародного дня миру 21 вересня 2019 року;
  • Міжнародна асоціація слов’янського єднання ім. П.А. Столипіна (м. Київ): проведення публічних заходів, зокрема, у Києво-Печерській лаврі у співпраці з посольством РФ в Україні;
  • Міжнародний педагогічний клуб (м. Київ): проведення заходів із популяризації російської мови і культури;
  • ГО «Харківське товариство східних слов’ян» (м. Харків): проведення історичних читань;
  • ГО «Ветераны Великой Отечественной войны, труда и воинской службы»;
  • ГО «Русич Миколаїв» (м. Миколаїв): проведення культурних заходів;
  • Молодіжний клуб «Киевлянин» (м. Київ);
  • ГО «Земляцтво ленінградців у Львові «Пітер-клуб» (м. Львів);
  • Київське товариство російських співвітчизників «Родина» (м. Київ): проведення культурних заходів.

ФА «Россотрудничество» також співпрацює з іншими громадськими організаціями в Україні на разовій основі, включаючи дитячі та культурні організації. «Россотрудничество» організовує та надає підтримку заходам мовного (поширення російської мови), культурного, історичного, гуманітарного характеру. Особливу увагу агентство приділяє роботі з організаціями соціально вразливих верств населення, оскільки за відносно невеликих фінансових витрат з ними легше встановити партнерстві відносини. У полі зору агентства й українські діти. Так, навесні 2020 року «Россотрудничество» реалізувало проєкт «Пам’ять поколінь: українські діти про війну», у рамках якого дітей залучають до читань віршів про Велику Вітчизняну війну та участі в акції «Бессмертный полк».

У 2008–2009 роках співавтор цієї публікації провів дослідження проросійських організацій в Україні, що представляли собою небезпечну мережу, і воно вказало на загрозу для державної безпеки України, що виходила від таких організацій. Результати дослідження були представлені в РНБОУ. Роботу було оновлено 2015 року та оприлюднено. Частина з виявлених тоді громадських організацій опинилася в тимчасово окупованих Криму та ОРДЛО, а тому їх наразі недоцільно аналізувати. До аналізу включено організації, які активно діють або перебувають у «сплячому режимі», але залишаються зареєстрованими.

На додаток до перелічених вище організацій, з якими безпосередньо працюють зазначені російські фонди, серед основних проросійських неурядових організацій в Україні, що були створені до 2014 року, але й на сьогодні залишаються зареєстрованими, є такі: 

  • Всеукраїнська громадська організація «Руський Рух України» (м. Київ, вул. Малишка, 21А, кв. 112), має десять осередків, у тому числі у Львові, Запоріжжі, Одесі, Ужгороді, Білій Церкві, Донецькій і Луганській областях; — Всеукраїнська громадська організація «Союз Російського народу»;
  • Всеукраїнська громадська наукова організація «Українська Академія русистики»: має Луганський осередок. Ще 2008 року організація видала 25 тис. підручників для 5-го класу «Страноведение. Россия» і для перекваліфікації вчителів «Воссоединение Руси», які поширювались у Криму, Донецькій і Луганській областях та які можна знайти там у бібліотеках і сьогодні;
  • Всеукраїнська громадська організація «Правозахисний громадський рух «Російськомовна Україна» (м. Київ, вулиця Є. Чавдар, 8, офіс 2, голова — Колесніченко Вадим Васильович): осередок цієї організації є в окупованому Донецьку;
  • Всеукраїнське громадське об’єднання «За Україну, Білорусь і Росію» (ЗУБР, м. Київ, вул. Ревуцького, 44-б, кв. 68, голова — Мазур Олена Анатоліївна): має осередки в Кропивницькому, Запоріжжі і на Закарпатті;
  • Громадська організація «Союз вірних козаків» (м. Київ): керівником організації також значиться О.Мазур, депутат третього скликання, заступник керівника «Центру наукових ініціатив» НАУ; перебуває у санкційному списку України, ЄС, США, Великої Британії, Канади і Японії; в Одесі з 2009 року діє споріднена організація — ГО «Союз вірних козаків чорноморських імені Олександра Суворова» (м. Одеса, вул. Героїв Сталінграда, 14/17);
  • Всеукраїнська громадська організація «Російсько-український інтеграційний форум» (м. Київ, вул. Бортницька, 45): є співзасновником «Російсько-українського інвестиційно-комерційного центру» (м. Київ, вул. Лютеранська, 20, директор — Собчишина Любов Станіславівна), разом з російським ГО «Російський союз товаровиробників», ГО «Російський медіа центр» та окремими підприємствами;
  • Громадська організація «Російська община України» (м. Київ, Оболонський проспект, 9, кв. 218): має відділення в Одесі, Херсоні і Дніпрі;
  • Всеукраїнська громадсько-педагогічна організація «Російська школа» (м. Київ): була перереєстрована 2015 року (http://schoolru.com.ua/about/);
  • Громадське об’єднання «Культурно-мовне рівноправ’я», м. Харків (голова — Геннадій Макаров): відсутнє в реєстрі, але сайт організації підтримується і має відверто проросійське спрямування; Г. Макаров є головою «Русского Вече»;
  • Міжнародна громадська організація «Всесвітній Російський Собор» (м. Київ, вул. Драгоманова, 5, кв. 354, зареєстрована голова — Г.В. Мокієнко);
  • Слов’янський комітет України (м. Київ, бул. Лесі Українки, 21А, кім. 7, голова — Лавриненко Микола Федорович): має сім регіональних відділень;
  • Харківська обласна громадська організація «Русь Триєдина» (Харківська обл., Чугуївський р., смт Малинівка, вул. Богдана Хмельницького, 4, кв. 18): перебуває в стані припинення діяльності.

Крім цього, де-юре існує й Український філіал Інституту країн СНД (м. Київ, вул. Саксаганського, 119, директор — Денис Олегович Денисов), однак його активність на сьогодні практично припинена.

Варто звернути увагу на роботу окремих проросійських організацій. Так, Закарпатське обласне товариство російської культури «Русь» перейняло активність своїх попередників — товариств російської культури Ужгорода та Мукачевого. Вже кілька років у товариство «Русь» входять: осередок Іршавського району, ужгородська «Застава», федерації скаутів «Галицька Русь», благодійний фонд «Нова сім’я». Товариство діє у Мукачевому, Хусті, Ужгородському районі, с. Пушкінево Виноградівського району. Разом із колективними членами товариство налічує близько тисячі осіб. «Русь» входить до Всеукраїнського союзу громадських організацій «Російська співдружність» і Всеукраїнської координаційної Ради організацій російських співвітчизників. Члени товариства представляли Україну та Закарпаття в Росії на II і III Всесвітніх конгресах російських співвітчизників.

Всеукраїнське громадське об’єднання «За Україну, Білорусь і Росію» (ЗУБР) створене у квітні 2001 року, бореться на возз’єднання трьох слов’янських держав Росії, України і Білорусі, «відновлення політичних, економічних, культурних зв’язків трьох братських країн, відродження православної і слов’янської культури на противагу західній ідеології і культурі». З вересня 2001 року ЗУБР займається проблемами українців у Придністров’ї, створенням українського консульства в Тирасполі. Організація виступила співзасновницею газет «Братья славяне» і «ЗаЗУБРина». 9 травня 2014 року у Києві представники ЗУБР, які вийшли на заходи із вшанування перемоги у ВВВ разом з Комуністичною партією України, носили георгіївські стрічки.

Слов’янський комітет України (СКУ) зареєстрований Міністерством юстиції України 23.09.1999 року за №1227 як громадська організація. Ініціатором створення став І.І. Кирпель, ідею підтримали Комуністична партія України, Соціалістична партія України, Селянська партія України та представники інших партій і безпартійні громадяни. Організація видає журнал «Славянская нива» і газету «Славянский вектор». Метою діяльності було визначено сприяння зміцненню дружби між близькими за походженням і культурою народами, які мають слов’янські корені, боротьбу проти американізації суспільства, яка «псує молоде покоління, позбавляє його майбутнього, розпалює міжнаціональні і міжнародні протиріччя». В резолюції V з’їзду СКУ від 19 листопада 2014 року серед іншого сказано, що «за очевидного втручання держдепу США і високих чиновників Євросоюзу в країні (Україні) здійснені збройний переворот і знущання над Комуністичною партією України. Офіційно оголошено курс на знищення всього, що пов’язано із радянським періодом, в першу чергу символів і пам’ятників. Вандалізм крокує по всій Україні за згоди перших осіб держави». Фраза із резолюції, що «в країні будуть пропагуватися русофобні настрої, притискатися російська мова і обіднятися українська культура за причини орієнтування її на західні зразки і стандарти» взагалі відповідає ключовим тезам проросійської пропаганди.

Громадська організація «Союз вірних козаків», з якої виросло Міжнародне об’єднання «Вірне козацтво», була створена 2004 року, а зареєстрована 2005- го. Отаман «Вірного козацтва» — Олексій Селіванов. Входить до складу Союзу козацьких військ Росії і закордоння.

Головною метою діяльності організації декларуються: захист православної віри, насправді — інтересів Російської православної церкви; патріотично-православне виховання молоді; «відновлення історичної правди». В Україні організація поширювала свою діяльність на території Донецької, Луганської, Харківської і Дніпропетровської областей. У її складі було створено групу швидкого реагування — для захисту церков від переходу до УПЦ (КП). Члени ГО активно агітували громадян України уникати мобілізації.

Ключовою українською проросійською організацією, яка надає фінансову підтримку іншим, є громадський рух «Український вибір — Право народу» (http://vybor.ua/), створений у грудні 2011 року Віктором Медведчуком, який є головою організації. Своїми цілями організація декларує відмову від курсу на євроінтеграцію та вступ до російських інтеграційних об’єднань. Організація також проводить антиукраїнські заходи. Так, її представники брали участь у заходах зі сприяння російській агресії проти України. Зокрема, у березні 2014 року під час окупації Криму Росією представники організації блокували проїзд українських військових поблизу міста Миколаєва.

«Український вибір» має розгалужену мережу регіональних осередків, представлений практично в усіх областях України і тісно співпрацює з близько п’ятьмастами громадськими організаціями, у тому числі з такими:

  • ВГО «Всеукраїнський громадський Рух «Український вибір» (голова — В. Медведчук, заступник голови — генерал-полковник юстиції, колишній суддя Конституційного суду України В.І. Німченко);
  • Всеукраїнський громадський Рух «Нова Україна» (голова — В.П. Семиноженко);
  • ВГО «Об’єднання лідерів територіальних громад» (Л.С. Поречкіна);
  • ВГО «Союз православних братств» (В.Б. Лукіяник);
  • ВГО «Всеукраїнський Центр «Суспільна ініціатива та правозахист» (І.Ф. Потапова);
  • Всеукраїнське політичне об’єднання «Слов’янська партія» (О.В. Лузан);
  • ВГО «Об’єднання слов’янського активу» (А.Г. Безуглий).

«Український вибір» активно підтримує політичну партію «Опозиційний блок — За життя», яка пройшла до Верховної Ради України ІХ скликання. Організація реалізує низку проєктів, спрямованих на федералізацію України, впровадження прямого «народовладдя» через референдуми, введення подвійного громадянства, зміну зовнішньополітичного курсу з європейського та євроатлантичного на інтеграцію з Росією.

Таким чином, до 2014 року в Україні діяла розгалужена мережа проросійських неурядових організацій, які сприяли просуванню проросійської ідеології, спрямованої на знищення Української держави. Більшість із них були створені у 2009–2010 роках, напередодні чергових президентських виборів, на яких перемогу здобув В. Янукович. Тобто ці проросійські громадські організації фактично сприяли реваншу проросійських сил після Помаранчевої Революції 2004 року.

Після 2014 року частина проросійських громадських організацій припинила свою роботу, але переважна частина залишаються існувати де-юре, хоча на практиці не виявляють великої активності або ж принаймні не афішують її. Такі організації зосереджені переважно в Донецькій, Луганській, Дніпропетровській, Запорізькій, Закарпатській, Чернігівській, Херсонській і Одеській областях, що потребує додаткової уваги до цих регіонів.

Відсутність реакції на оприлюднені проросійські організації у 2008–2009 роках і мляве реагування після початку російської агресії створюють небезпеку для реваншу «русского мира» з опорою на проросійські неурядові організації, діяльність яких не припинена і які можуть бути реактивовані у будь-який момент. Все, що для цього треба зробити Росії, — окреслити завдання та надати фінансування.

Церковний аспект.

РФ традиційно використовує Російську православну церкву як засіб політичного впливу на інші держави. Висловлювання президента РФ Володимира Путіна, що православ’я та ядерний щит зміцнюють безпеку Росії понад десять років, ілюструється становищем і на Балканах, і в Центральній Європі, і в Україні. Але насправді РПЦ у геополітиці Росії — не захисний щит, а наступальна зброя, інструмент реалізації російських інтересів.

І те, наскільки агресивною та послідовною є російська церковна політика, наскільки одержавленою і пов’язаною зі спеціальними службами РФ є РПЦ і наскільки багатим є інструментарій впливу на суспільство, досить яскраво демонструє приклад церковних відносин між Україною і Росією. Багаторічний вплив офіційної Росії через РПЦ на Україну досягає свого апогею починаючи з 2012 року. Найбільш драматично він проявився під час вторгнення Росії в Україну 2014-го, набуття Україною автокефалії 2018 року та поведінки під час пандемії коронавірусу 2020-го.

Інструментарій, який використовує Росія через РПЦ, змінюється, доповнюється, збагачується. Це, зокрема:

  • сприяння діяльності проросійських політиків і політичних сил, які підтримують РПЦ (представлену УПЦ МП) в Україні, а РПЦ, відповідно, підтримує їх;
  • створення різнопланових проросійських організацій: союзів і центрів православних громадян, православних братств, спілок православних юристів, православних жінок, єдності православних народів, православних господарів, підтримки канонічного православ’я;
  • створення під виглядом «казачьих» організацій бойового крила єпархій44;
  • фінансова підтримка місцевих архієреїв — «генералітету» УПЦ МП;
  • поширення фундаменталістського мислення (так званий духовний інструментарій);
  • інфільтрація в силові структури «духівників», які тісно співпрацюють із Москвою;
  • формування мислення і настроїв, які призводять до злочинів. Свій вплив РПЦ (читай — офіційна Росія) здійснює через Українську православну церкву Московського патріархату, яка фактично є її проксі-агентом в Україні. У свою чергу, вона активно взаємодіє з політсилами проросійського спрямування — «Українським вибором», «Опозиційним блок», раніше з нині забороненою Комуністичною партією П. Симоненка, Прогресивно-соціалістичною партією Н. Вітренко, Партією регіонів В. Януковича.

Оприлюднений українськими хактивістами з «Кіберальянсу» архів (його достовірність підтвердили фахівці СБУ, Belingcat та Atlantic Counсil) «воцерковленого експерта»» з Росії Кирила Фролова дає картину, як формувалися впливи на українську церкву та політику. Фролов вів широку переписку щодо української тематики з керуючим справами адміністрації президента РФ Борисом Лукічовим, спираючись на українських інформаторів. Він пише про організацію антиавтокефальних та антизахідних акцій в Україні: «Мережа УПЦ МП ідеальна для масової пропаганди проти НАТО». Мова йде про передачу грошей для православного руху кримським парафіям УПЦ МП, про те, щоб організувати тогочасному прем’єр-міністру Віктору Януковичу зустріч із патріархом Кирилом. Обговорюється питання пошуку та приставлення духівника для Януковича. За російською аскетичною традицією, духівник або сповідник має дуже великий вплив на свого підопічного.

Показово, що в листах Фролова фігурує духівник керівника Генерального штабу ЗС України Григорія Педченка, яким був Андрій Новіков — священник з чорносотенними поглядами, секретар очільника Одеської єпархії митрополита Агафангела (зараз служить у Москві). Він лобіював призначення Педченка на посаду міністра оборони України. Тобто відданий РПЦ і Москві духівник очільника Генштабу не лише знає всі його таємниці, але й впливає на нього, просуває свого підопічного на посаду керівника оборонного відомства48. Показово, що Григорій Педченко, який був очільником ГШ ЗСУ з 2010-го по 2012 рік, прагнув закріпити зміну безпекових орієнтирів і геополітичної орієнтації України, що здійснювалась В. Януковичем на посаді президента. Ключовий показник — збільшення кількості спільних навчань із збройними силами РФ: «Ми значно розширили коло нашого військового співробітництва. Якщо минулого року було 40 таких заходів, то цього року буде 81. Це потужний крок уперед. Там, у Росії, дуже багато підготовлених офіцерських кадрів, фахівців, які пройшли практику, і для нас це дуже важливо».

У листах детально обговорюється ситуація в УПЦ МП у зв’язку з хворобою її очільника митрополита Володимира (Сабодана), щоб після його відходу поставити на її чолі ставленика РПЦ. Інформацію щодо України Фролов передає на російський владний олімп через радника президента Сергія Глазьєва, директора Інституту країн СНД Костянтина Затуліна. Виявлено й кілька листів до помічника президента РФ Владислава Суркова. Фролов також веде переписку з найбільш радикальним противником української автокефалії кліриком Всеволодом Чапліним. Тут помітно, як формується пул проросійських політиків, які мали б стати «захисниками святого православ’я», виокремлюються єпископи «кремлівського лобі», які будуть згодом хедлайнерами сепаратистських дій на Півдні, Сході та Закарпатті, формуються обриси майбутньої дискредитації України, плани розколу, антизахідних медійних кампаній, протиставлення православ’я іншому — аморальному та згубному — шляху розвитку.

Достовірність зламаного архіву найкраще демонструє перебіг подій. Так, плани із заміщення митрополита Володимира стали реальністю. У 2013 році митрополита Володимира було усунуто з престолу, а його секретаря, який уособлював проукраїнські сили, було взято під арешт, під яким він перебував до перемоги Майдану. Показово, що активний вплив на обрання предстоятелем УПЦ МП ставленика РПЦ митрополита Чернівецького і Буковинського Онуфрія (Ореста Березовського) здійснював «воцерковлений» олігарх народний депутат України і донедавна громадянин РФ Вадим Новинський, якого можна розглядати як аналог російського «православного олігарха» Костянтина Малофєєва та головного провайдера інтересів РПЦ в Україні не тільки в контексті церковних справ.

Цікаво, що в листопаді 2013 року в Москві відбувається з’їзд «казачих» духівників, яких скликає патріарх Кирило. За оцінкою далекого від симпатій до України вченого-релігієзнавця Миколи Митрохіна, на цьому з’їзді «фактично відбулася координація між священниками і керівниками козачих загонів, які ввійшли в делегації безпосередньо перед вторгненням в Україну. Кирило особисто розпорядився, щоб «Дари волхвів» — святиня, що зберігається на Афоні, — поїхали спочатку до Києва, а потім — до Сімферополя і Севастополя, хоча ці два міста взагалі не були передбачені програмою. А разом із ними прилетіла російська делегація, щоб умовляти кримську еліту переходити до складу Росії. Це було більш як за місяць до вторгнення. Гіркін супроводжував цю делегацію як головний охоронець і саме тоді познайомився з [Сергієм] Аксьоновим. Це, за багатьма даними, стало відправною точкою для формування два місяці по тому його загону, який захопив Слов’янськ і почав війну в Донбасі».

Тоді до Києво-Печерської лаври під виглядом паломництва, супроводу афонської святині «Дари волхвів» приїхав терорист Ігор Гіркін. Відставний офіцер російських спецслужб, фактично — один із терористів, активний учасник і співорганізатор подій у Криму та Донбасі, приїжджає до Києва перед анексією начебто для супроводу православної святині, а потім відвідує ряд єпархій, де незабаром убиватимуть українських патріотів і захоплюватимуть владу російські диверсанти. Він тісно пов’язаний із російським «православним» олігархом Костянтином Малофєєвим, на якого російською адміністрацією було покладено місію співучасті в анексії Криму.

Пізніше громадянин РФ, головнокомандувач так званої «армії Новоросії» Ігор Гіркін сам зізнається: «Вся моя особиста охорона складалася з духовних синів, ченців, ієромонахів Святогірської лаври. Повністю. До останньої людини. Вона була не дуже велика, але тим не менш це були… У нас одним із підрозділів у слов’янській бригаді командував послушник Святогірської лаври. Причому послушник, який займав досить серйозне становище в Лаврі, але господарське».

Після Революції Гідності Росія розпочала війну проти України. РПЦ та її філія в Україні — УПЦ МП у цій війні зайняли абсолютно чітку позицію. Характеризуючи її, відомий релігієзнавець Віктор Єленський скаже: «Такою ворожою вона (риторика УПЦ МП. — Авт.) не була ніколи. Упродовж багатьох років у них були ресурси, які говорили мовою зневаги проти Київського патріархату, але вони не наважувалися говорити так проти української держави і взагалі — проти української ідеї. Зараз там є кілька ресурсів, які повністю перейшли на бік ворога». 

Валерій Отставних, який був заступником керівника місіонерського відділу Тульської єпархії РПЦ, членом Асоціації православних експертів, дав у своєму інтерв’ю «Радіо Свобода» ємну характеристику роботи ланцюжка Кремль— ФСБ—РПЦ—УПЦ МП по веденню гібридної війни проти України: «РПЦ у зв’язці з Українською православною церквою Московського патріархату брала участь у спробах придушення подій на Майдані. Коли привозили тітушок зі сходу України, їх розміщували в Києво-Печерській лаврі. Є фотографії, де зафіксовані автобуси з російськими номерами, навіть з Росії привозили тітушок. Поки тітушки там годувалися, відпочивали, двері Лаври закривалися, богослужіння припинялися з технічних причин. Потім тітушок везли кудись на Майдан, у Маріїнський парк, де вони пробивали голови прихильникам реформ, противникам Януковича. Церква брала активну участь у розвідувальних діях. Про це переконливо свідчить Стрєлков-Гіркін. Він говорить про те, що це була спецоперація під назвою «Дари волхвів». Привозили в 2013 році так звані «дари волхвів», ковчег такий, привозили і до Києва, і до Криму, все це було під патронатом людини, пов’язаної з адміністрацією президента, православного мецената Малофєєва. В його оточенні і був Гіркін».

У період 2014–2019 років, після смерті митрополита Володимира, проукраїнськи налаштована частина його оточення була вигнана з КиєвоПечерської лаври й офіційних структур УПЦ МП. Офіційним спонсором митрополії став громадянин РФ, який отримав українське громадянство та депутатство у Верховній Раді України, православний олігарх Вадим Новинський.

УПЦ МП за настроями перетворилася, за висловом богослова Кирила Говоруна, на найбільш лояльну єпархію Російської православної церкви та абсолютно перейшла в річище російської державної політики.

Усе закладене російською владою, російськими спецслужбами та, власне, Російською православною церквою у попередні роки почало активно використовуватися у період революції, війни та набуття Україною автокефалії.

У десятках єпархій УПЦ МП станом на 2014 рік була сформована проросійська інфраструктура у вигляді проросійських неурядових організацій, «козачих» об’єднань, підготовлені окремі яскраві спікери — провайдери ідей ексклюзивної «богоспасаємості триєдиної Русі» та ненависті до постмайданної влади. Наприклад, Київська єпархія — це понад два десятки проросійських громадських організацій і низка священників і церковних активістів, які виступали з антидержавними проповідями. У Житомирській єпархії є храм, збудований так званим «Верным казачеством», при якому існують кадетські класи, «сестричество милосердия». У Чернівецькій єпархії з допомогою росіян було посилено монастир єпископа Лонгіна Жара, який закликав зривати мобілізацію і є адептом триєдиної Руси. 

Причому Українську державу він називав антихристиянською, а про Буковину казав, що це румунська земля. На Закарпатті росіяни підтримали священникасепаратиста «русинського руху» Дмитра Сидора. Відомо, що сепаратистський рух «Підкарпатських русинів» фінансувався Москвою. Головний представник кремлівського лобі в УПЦ МП митрополит Агафангел керував Одеською єпархією. В Одеській єпархії, за деякими оцінками, налічувалося понад десяток «козачих» організацій, серед яких найбільш відомі «Військо вірних козаків чорноморських імені гетьмана Богдана Хмельницького», «Союз військ вірних козаків чорноморських імені Олександра Суворова». Публічна позиція УПЦ МП полягає в тому, що «козачі» структури існують, мовляв, лише для охорони храмів, митрополитів, акцій на зразок хресних ходів. Насправді ці угруповання відіграли би роль активних поширювачів путінської «русской весны», якби її не було зупинено в Одесі у травні 2014 року. Є підстави вважати, що митрополит Агафангел мав на них особливі плани. Наприклад, у результаті зламу пошти Фролова було оприлюднено такого листа: «Митрополит Агафангел телефонував з чеського номера і сказав: «Доведи до Путіна, що я і вся Одеська єпархія чекаємо рішучих дій по Одесі. Єпархія мене підтримує й готова до бою. Я готовий духовно й ідейно очолити повстання» (Фонд Новомучеників, 24.11.2014)».

Одному з авторів цих рядків вдалося записати в цей час інтерв’ю зі священником на той час Моспатріархату, який незабаром залишив його, про Овруцьку єпархію УПЦ МП, що на Поліссі. Наприклад, даючи цілувати хрест після літургії, священники повторювали одну й ту саму фразу парафіянам: “В Европе нет спасения”. Протягом наступного року РПЦ буде нав’язувати думку, що поборники святого православ’я борються проти євросодому та українських фашистів. Думка про те, що постмайданна влада богопротивна, нав’язувалася дуже багатьма священниками і з амвону, і при непублічному спілкуванні з вірянами. У той час у Києві навіть виникали публічні скандали на проповідях, коли частина вірян покидала храми, звинувачуючи священників, що вони публічною проповіддю зраджують батьківщину.

Архієреїв і священство УПЦ Московського патріархату почали називати комісарами гібридної війни, в якій вони виступали на боці Росії.

Герилья на Донбасі була представлена російськими військовими, найманцями з Північного Кавказу та казаками. Відомо, що священників РПЦ, усупереч канонічним приписам про неможливість служити на території, що належить до іншої єпархії, направляли як духовних опікунів «козачих», а по суті — терористичних загонів на Донбас. Священство УПЦ МП служить «духівниками» незаконних збройних формувань, освячує зброю, хрестить, вінчає, співпрацює з окупаційною владою. Більш того, на території і Святогірської лаври, і окремих храмів УПЦ МП у Донбасі переховувалися терористи, там були місця зберігання зброї.

А деякі довколадуховні практики мають явно антиукраїнський характер. Наприклад, освячення знамен для армії «Новоросії», ікон із назвою «Ополченная», публічне благословляння Гіркіна, коли хлібом і сіллю зустрічають російські танки і дискредитують армію61, освячують нові так звані органи влади у псевдореспубліках, трактують війну як українську війну проти Бога, а українську владу та військо — як «карателів і хунту». У той час, коли УПЦ МП в Донбасі освячувала перебування там російських військ, Київська митрополія використовувала інший спосіб боротьби проти державності. Церковне начальство УПЦ МП формує в суспільстві дискурс гоніння, стверджуючи, що УПЦ МП — «церква-мучениця».

І коли представники української держави на зустрічах ОБСЄ говорять про необхідність солідарності з Україною, яка протистоїть агресії, з боку Кремля, РПЦ та УПЦ МП поширювалася фейкова інформація про церковні гоніння в Україні. Відомий факт 2014 року, коли Ангела Меркель висловлювала претензії прем’єрміністру України Арсенію Яценюку, ґрунтуючись на інформації особисто від Путіна, яка виявилась абсолютно брехливою. 

У 2014 році предстоятелем УПЦ МП було обрано митрополита Онуфрія, представника умовної партії «молитовників і монахів» Почаївської «школи», яка передбачає крайній консерватизм і безумовну відданість Москві. Керуючим справами (фактичним керівником) став митрополит Антоній Паканич. Власне, цей дуумвірат забезпечив швидку трансформацію УПЦ МП у департамент РПЦ без власної думки та позиції. Показово у цьому сенсі, що УПЦ МП, яка начебто декларує свою незалежність від Москви, не висловила жодної реакції на те, що в головному храмі Міністерства оборони Росії планувалося розмістити мозаїки з Володимиром Путіним і Йосипом Сталіним, а також з висловом «Кримнаш».

В апараті РПЦ є відділ зовнішніх церковних зв’язків — своєрідне міністерство закордонних справ. Його очільник митрополит Іларіон (Алфєєв) і його перший заступник протоієрей Микола (Балашов) пов’язані зі спецслужбами Росії (Служба зовнішньої розвідки та Федеральна служба безпеки). Обоє конкурують один з одним і обоє відповідальні за «українське питання». Куратором «церковного МЗС» донедавна був Владислав Сурков.

За наявною інформацією можна припустити, що дистанційне оперативне керівництво УПЦ МП здійснює Микола (Балашов). На місці тримає руку на пульсі та контролює народний депутат України Вадим Новинський. Він — організатор хресних ходів, покликаних продемонструвати силу та потугу канонічного православ’я, головний спікер, який озвучує версію про церковні гоніння в Україні. До Революції Гідності він серйозно впливав і на Януковича, і на міністра внутрішніх справ Захарченка. Він залишився в Україні після втечі Януковича і продовжує керувати церквою. Утім, фінансування проєктів лягає на плечі не лише Новинського. Наприклад, антиавтокефальну «Спілку Православних журналістів» фінансує український бізнесмен, мультимільйонер Віктор Вишневецький, засновник вугільної компанії «Coal Energy», чиї вугільні підприємства проходять у справі фінансування тероризму в Донбасі. Цікаво, що обидва спонсори фінансують антиавтокефальний піар, оплачують перельоти до Москви ієрархів, але не надто допомагають, наприклад, семінаріям, храмовому будівництву, утриманню простих священників. Сайт СПЖ не єдиний, є ще кілька аналогічних видань.

Цілями публічної та медіаактивності УПЦ МП є:

  • створення в суспільній свідомості ілюзії утисків «канонічного православ’я»;
  • подання України у світі як арени релігійної війни;
  • формування негативного іміджу Православної церкви України і отримання нею Томосу;
  • розпалювання конфлікту між УПЦ МП і ПЦУ;
  • деформування інформаційного простору з метою створення з російських окупантів образу друзів, а з співвітчизників-вірних ПЦУ — «безблагодатних розкольників».

З цією метою в УПЦ МП було створено спеціальний інститут Уповноваженого з захисту прав віруючих. Фактично це механізм створення керованих конфліктів на релігійному підґрунті. Технологія виключно спецслужбістська: провокування скандалу з медіавикидом — переведення в конфлікт — створення кризової ситуації — вирішення кризи. Останнє робиться за участі Інституту Уповноваженого з питань захисту прав віруючих на користь УПЦ МП.

Окрім того, ще одне завдання інституції — придушення проукраїнських настроїв кліру УПЦ МП з нав’язуванням думки про неминучість «гонінь» і страх втрати ними церковної власності. Обструкціоністська позиція УПЦ МП щодо карантинних заходів в умовах епідемії коронавірусу дозволяє зробити припущення, що її роблять інструментом створення кризової ситуації задля спецоперації із «»захисту канонічного православ’я від гонінь».

Москва не припиняє своєї війни проти української автокефалії вже після отримання Томосу ПЦУ. У перші дні після надання Томосу через своїх адептів вдавалася до спроб захопити храми двох єпископів УПЦ МП, які взяли участь у об’єднавчому соборі. Ці зазіхання вдалося відбити. Зараз через своїх прихильників у помісних церквах вона то виходить із пропозицією скликати Всеправославний собор, щоб розглянути українське питання, то озвучує меседж, що Православну церкву України будуть «перезасновувати» з допомогою Москви і, мовляв, оберуть нового предстоятеля, яким буде Онуфрій.

Узагалі офіційну Росію цікавить не лише вплив на українську церкву. Її геополітичні амбіції значно ширші. В медіа було оприлюднено новину про 300-сторінкову стратегію розвитку Сергієва Посада (підмосковної Лаври) в рамках ініціативи перетворення міста на «столицю православ’я» або «православний Ватикан». Проєкт передбачає будівництво навколо Троїце-Сергієвої Лаври культурно-представницького центру, який включатиме музей православного мистецтва, молодіжний православний культурний центр, патріаршу бібліотеку, будинок прийомів, найвищий церковний суд, представництва автокефальних церков, центр православних медіа, готель і таке інше. Але однозначно, що йдеться про спробу перетягнути на себе першість у православному світі. Нагадаємо, що між Константинополем і Москвою 2013 року виникала дискусія на тему, чи може РПЦ претендувати на першість. У 2014 році інтелектуальна перемога Вселенського престолу була очевидна. Але Москва продовжує намагатися наростити вплив. У тому числі і за рахунок збільшення обсягів храмового будівництва, культурної та мистецької експансії. «Так само, як у Кремля є очевидна мета — реставрація імперії, у РПЦ є співзвучна їй — перетворення на «другий Ватикан», тобто глобальний релігійно-політичний центр тяжіння для «православних народів» і для «консервативного пропутінського інтернаціоналу», — прокоментував на власному акаунті цю новину архієпископ Євстратій Зоря. — Мета Москви залишилася незмінною ще зі сталінського часу — закріпити за РПЦ роль «лідера Православ‘я» формально. Нагадаю, що 1947 (потім 48-го) року РПЦ з дозволу Сталіна збиралася провести у Москві «Восьмий Вселенський собор», на якому Московського Патріарха планували наректи «Вселенським». Чим формально зробити його «першим». Цей план вчасно розгадали і зірвали грецькі Церкви на чолі з Константинопольським Патріархом Афінагором. «Собор» перетворився на «святкування 500-ліття автокефалії» та «нараду Предстоятелів і представників». Те, що не змогли зробити тоді, хочуть зробити зараз…

Москва посилено діє і юридичними механізмами. Призупинено дію закону, за яким УПЦ МП в Україні зобов’язали вказувати в назві належність до Московської патріархії, тобто показувати, що керівний центр церкви розташований у країні-агресорі. Це своєрідна маскувальна операція, яка дезорієнтує православних віруючих.

В УПЦ МП ініціювали кримінальні провадження проти голів Чернівецької та Рівненської облдержадміністрацій за начебто примусову перереєстрацію її релігійних громад на громади ПЦУ. Це означає, що вона піддає сумніву правдивість переходу парафій і блокує їхнє життя. Більш того, окремі адепти УПЦ МП підключають юристів і пишуть скарги в ДБР на співробітників СБУ, які просто намагаються виконувати свої обов’язки і стримувати окремих священників не виходити за конституційні межі.

На Вінниччині, де перехід парафій до ПЦУ був особливо активним, оскільки у Об’єднавчому соборі брав участь авторитетний архієрей УПЦ МП Сімеон, керівник Управління у справах національностей і релігій Вінницької облдержадміністрації Ігор Салецький змушений був брати участь у майже сорока судових процесах, пов’язаних із переходами релігійних громад до Православної церкви України та фігурував у чотирьох кримінальних провадженнях, інспірованих проти нього. Директор юридичного департаменту Українського центру міжнародних гуманітарних програм, кандидат юридичних наук, автор першої в Україні дисертації, що стосується релігійної безпеки, Юлія Фісун переконана, що позивачі обрали чиновника з Вінницької ОДА для демонстрації всім управлінцям, що з ними буде, якщо вони виконуватимуть Закон України «Про свободу совісті і релігійних організацій» та сприятимуть становленню ПЦУ. Показово, що інструментом протидії з боку УПЦ МП державному службовцю у виконанні його обов’язків стало Головне управління Національної поліції України у Вінницькій області, яке за погодженням із процесуальним керівником прокуратури області оголосило про підозру за статтею 356 ККУ — самоуправство і стало проводити розслідування.

Особливої уваги потребує діяльність політико-бізнесових конгломератів російсько-клерикального спрямування з власними медіаресурсами, заохочуваних Москвою та контрольованих нею. Вони виникають як на регіональному рівні, утворюючи альянс із місцевою єпархією, так і на центральному. Мета полягає у створенні довгострокової системи впливів як на органи державної влади, так і на електорат, маніпулюючи почуттями віруючих, залучаючи їх на свій бік шляхом надання час від часу дрібної матеріальної допомоги за рахунок паразитування на регіональному бізнесі. Найбільш показовими є приклади православних депутатів-бізнесменів В. Новинського у Києві, на Миколаївщині та Херсонщині, а також випускника Академії ФСБ, члена Міжсоборної присутності РПЦ А. Деркача на Сумщині.

Вичерпною є характеристика о. Олександра (Драбинко) щодо УПЦ МП: «Російські політологи не випадково розглядають УПЦ як найбільшу «російську партію» в Україні… Новинський — це, так би мовити, неофіційний «посол» РФ в Україні. Але Вадим Новинський — це не просто депутат, не просто проросійський політичний діяч. Це ще і «головний меценат» УПЦ, як він сам визначив свою роль у сучасній Церкві».

Поведінка УПЦ МП під час карантину з демонстративним ігноруванням карантинних заходів та участь у відзначенні 75-річниці завершення Другої світової війни під гаслами російської офіційної пропаганди «Победы в Великой Отечественной войне» остаточно демаскували УПЦ МП як філію РПЦ. Остання, у свою чергу, остаточно розчинила себе у неоімперській політиці Кремля. Влучною є оцінка релігієзнавця Дмитра Горєвого: «Через коронавірус релігійні діячі дуже рідко зараз з’являються на публіці. Патріарх Кирило зник після Великодня, його підлеглий — митрополит Онуфрій — ще скоріше. Навіть немає фото- чи відеорепортажу з його великоднього богослужіння. Проте обидва ієрархи прийшли до вічного вогню вшанувати День перемоги. Бути відсутнім під час церковних свят — Великодня, святого Юрія Переможця чи Жінок мироносиць, проте прийти до вічного вогню — це пріоритети найвищих ієрархів Московського патріархату».

Субординувавши за часів В. Путіна РПЦ, Кремль робить ставку на УПЦ МП як агента російсько-імперської пам’яті та традицій в Україні. В Москві розуміють, що ця церква ще зберігає певну довіру в українському суспільстві, особливо на сході та півдні. Тому, за висновком Д. Горєвого, оскільки проросійські політики та активісти значною мірою дискредитували себе в Україні, то хто не повірить Медведчуку та Бойку, повірить митрополитам Онуфрію та Павлу. Звісно, що засоби масової інформації з боку РФ і проросійські ЗМІ донесуть «слово істини» до українських виборців на чергових виборах з тим, щоб вони зробили «правильний вибір».

Також ставка робиться на впливи через ланцюжок ФСБ—РПЦ—УПЦ МП на вище державне керівництво через сановних вірян, які вже інкорпоровані в систему влади, займаючи високі посади в СБУ, Офісі Президента України тощо. Зміна в Україні владної команди інтенсифікувала спроби похитнути становище нової церкви. Наприклад, перший заступник Офісу Президента України Сергій Трофімов (вірянин УПЦ МП) виглядає, як виконавець кадрових претензій ієрархів УПЦ МП, хоча він це і спростовує.

«Трофімов — затятий вірянин Московського патріархату, так би мовити, афілійована особа, яка підтримує дружні стосунки і перебуває в постійному контакті з митрополитом московської церкви Антонієм (Паканичем). Подейкують, що Трофімов консультується з митрополитом навіть з політичних і кадрових питань, зокрема щодо призначень ключових керівників у обласних адміністраціях. А під час візитів Трофімова у регіони митрополит Антоній організовує йому зустрічі з місцевими владиками своєї церкви», — таку характеристику діяльності чиновника Офісу Президента України дало інформаційне агентство «Главком».

Показовою щодо «нейтралітету» влади у міжцерковних відносинах була атака РПЦ—УПЦ МП проти голови Департаменту у справах релігій і нацменшин Андрія Юраша — одного з учасників роботи над Томосом. Його зусиллями департамент Міністерства культури мали перетворити на Держслужбу з етнополітики та свободи совісті. Двічі конкурс на очільника нової служби вигравав Андрій Юраш. Однак у перший раз результати конкурсу обнулили, а в другий раз, попри найвищий бал, А. Юраша просто не затвердили на посаді. За наявною інсайдерською інформацією, на Кабінет міністрів, який затверджує кандидата, чинився тиск саме з Офісу Президента.

Таким чином, можна підсумувати, що Росія через РПЦ та її філію в Україні — УПЦ МП, а також агентуру впливу на різних щаблях влади веде правовійну (lawfare, використовуючи термін американських експертів) проти ПЦУ та держави Україна, тобто експлуатує внутрішнє законодавство держави-противника на шкоду йому.

Під редакцією:
Михайла Гончара (Центр глобалістики «Стратегія ХХІ»),
Володимира Горбача (Інститут Євроатлантичного співробітництва),
Анатолія Пінчука (ГО «Українська стратегія).
Експертна група: Оксана Іщук, Володимир Кравченко, Віталій Мартинюк,
Ярослава Міщенко, Тантелі Ратувухері, Тетяна Силіна, Ігор Стукаленко.

джерело

Mission News Theme от Compete Themes.